English
Українська

Смерть у Венеції19.06.2009

Бієнале сучасного мистецтва все менше нагадує центр художніх ідей, усе більше — Діснейленд для арт-гурманів

Найпрестижніший міжнародний арт-форум із початку червня до кінця листопада перетворює й без того чарівне місто на космос, де візуальне мистецтво чигає на тебе майже на кожному кроці. В садах Джардіні, де найстаріші держави-учасниці бієнале мають окремі павільйони для презентації, в палацах, які спеціально під імпрези винаймають у місцевих аристократів інші країни, в галереях, музеях і просто неба. Все це приваблює публіку, немов атракціони малечу. Хоча ніколи не знаєш напевно, які складуться враження. Буває, що декларована куратором концепція аж ніяк не прочитується в тому, що постає перед очима. Й іноді це — найцікавіше.

Та в будь-якому разі стереотипи, що накопичувалися протягом ста років існування бієнале, працюють із приреченістю рабів на галерах. Венеція — столиця новітніх трендів і слави мистецького Хто ж сперечається?світу. Брати участь у бієнале — означає задекларувати цивілізованість і модерність власної держави. Потрапити сюди куратору чи художнику — це як отримати науковий ступінь. А головну нагороду форуму — «Золотого лева» — вважають Нобелівською премією в галузі мистецтва. І як зазвичай критикують вибір шведських академіків, роздавання венеційських призів також супроводжується поголосом й іронічними натяками — тільки не на політичну ангажованість арбітрів, а на поспіх, із яким обирають переможця.

Вечірка скінчилася

Якщо театр починається з вішака, то Венеційська бієнале — з куратора. Щоразу очолити візуальну секцію форуму, себто розробити його концепцію, відібрати виконавців і їхні твори для участі в головній експозиції та, найважливіше, артикулювати актуальні тенденції запрошують окремого фахівця. Це — чи не найвище досягнення в професійній кар’єрі. Нинішня, 53-тя бієнале, надала таке право філософу й арт-критику Даніелю Бірнбауму.

Тема, яку він запропонував світовій художній спільноті, — «Створюючи світи». Бірнбаум підкреслює: після хвилі постмодерністського заперечення, коли відлунали гасла про те, що живопис помер, мистецтво врізало дуба й нарешті відійшов у вічність постмодернізм як такий, «настав час шукати можливості створення нових реальностей». Швед заперечує бієнале як музейну презентацію готових мистецьких об’єктів — аби сказати (чи почути?) щось принципово інакше від раніше зробленого, художник має бути відкритим до експерименту. Хто ж сперечається?

У добу колапсу суспільства споживання глобальні зміни в світосприйнятті людства неминучі — про це ще не говорили хіба німі інтелектуали. Але й такі вже щось про це написали. Бо рахуватися зі зменшенням коштів на реалізацію власних проектів їм так само доводиться. От і Бірнбаум не забуває нагадати — бюджет нинішньої бієнале схуд і «глобальна вечірка мистецтва закінчилась». «І слава Богу», — лунає звідусіль.

Що ж тепер? Питання це непокоїть нинішнього куратора чимало років. Він багато пише та дискутує з іншими фахівцями, демонструючи, що й багато читає. Ще до кризи його інтелектуальні вправи червоною ниткою прошивало волання: як би нам почати жити без Дельоза та французької постмодерної критики? Ну, мусить врешті-решт постати щось свіже? Працюючи над бієнале, Бірнбаум знайшов точку опори в революційному мистецтві початку ХХ сторіччя: «Думайте про російський конструктивізм і як ті роботи репрезентували момент, коли абстрактне мистецтво не було аполітичним. Абстракція була частиною утопічного бачення. Обіцянкою радикально нового життя».

Свій до свого по своє

Коли бачиш експозицію, створену Бірнбаумом у павільйоні в Джардіні та в величезній середньовічній будівлі Венеційського арсеналу, несподівано усвідомлюєш: декларації шведського куратора — це аутотренінг. Відібрані ним роботи та їх сполучення залишають враження панічної втечі від будь-яких викликів — прямісінько до схованки музеєфікованих образів і архівних ідей. Намагання пересидіти зміни навколишньої дійсності серед чогось перевіреного, прийнятного, визнаного, безконфліктного, абсолютно коректного. Знавцю історії сучасного мистецтва буде затишно в цьому проекті, але він навряд чи схвилює не фахового, а пересічного – живого – глядача.

Крізь кілометри виставкової площі монотонним рефреном проекту Бірнбаума звучать кілька мелодій у стилі ретро. Монохромні геометричні форми, якими колись розірвав естетичну свідомість людства супрематизм Казиміра Малевича, тут цілковито позбавлені його бунтівної енергії. Всі  — чи то картини Тоні Конрада, чи інсталяція Вольфганга Тільманса, чи кахлі-картони молодих художників — родичі не авангарду 1920-х, а американського абстракціонізму, заспокійливого й буржуазного. Колись шокувальна ідея Йозефа Бойса про те, що мистецтво може робити будь-хто та з будь-чого, обертається чималою кількістю інсталяцій із мотлоху, найчастіше — картонних коробок та обгорткового паперу. Але, на відміну від болісної Бойсівської парадоксальності, це не вибиває вас із колії, не провокує до мислення. Радше, залишає легкий присмак побутової депресухи. В кращому випадку справляє враження красивості, як інсталяції з дешевих кольорових жалюзі корейця Хейгу Янга.

На відверту красивість страждає й більшість масштабних просторових об’єктів виставки Бірнбаума. Архітектурні «звивини» німця Томаса Байрлі, гнізда-плетива аргентинця Томаса Сарацено, золотисті шнури-промені бразильця Папе — натурально дизайн інтер’єру якого-небудь музею сучасного мистецтва.

Звісно, не обійшлося й без яскравих художніх висловлювань. Мікеланджело Пістолетто, наприклад, використовує у своїх роботах свічада, аби простір твору привласнив відображення відвідувачів. «Створюючи світи», він вдався до драматизму: галерея безжально розбитих дзеркал справді схожа на світ реальний, де буття неможливе без емоцій, конфліктів, болю. На відміну від симуляції. «Мрії та конфлікти. Диктатура глядача» — тема ювілейної 50-ї бієнале, обраної 2003-го її кураторором Франческо Бонамі. Він коментує сьогоднішнє гасло так: «Важливо не лише створювати, але й мати уяву. Бо створювати без уяви — це велике розчарування». Але ж тих, хто має фантазію й сміливість, завжди менше, ніж тих, хто багато читає, розмірковує та вписується в контекст. Венеція зразка 2009-го — чергове тому підтвердження. готично. «Степи мрійників» — ефектний атракціон від тандену Чічкан — Ясухіро

Чесний обмін

Проголосити боксера куратором української національної презентації на бієнале — ця гола ідея вже тягнула на концептуальний мистецький проект. Після загибелі поняття «образотворче мистецтво», після розчинення автора в кислоті глядацької активності саме час закатрупити й «опікуна» художніх провокацій. Гігантським білбордом із зірковим обличчям і написом Wladimir Klitschko, Curator можна було б обмежитись. І це запам’ятали б як найвлучніше мистецьке висловлення Пітера Дорошенка. Але PinchukArtCentre, де він нині гарує, надто амбітний для мінімалізму. І як виявилося у Венеції — не дарма. Репрезентована в палаццо Пападополі виставка «Степи мрійників» справді виділяється з-поміж інших спроб «світобудування».

На жаль, сама концепція, виписана Пітером Дорошенком для експозиції, залишилася традиційною для більшості вітчизняних кураторських текстів «річчю в собі». Аби знайти там щось від Марко Поло чи паралелі з кінематографом Кіри Муратової, на які посилається Дорошенко, треба аж надто постаратися. Та це й ні для чого.

Завдяки об’єктам українського художника Іллі Чічкана та японського дизайнера Міхари Ясухіро, знаменитим співпрацею з маркою Puma, вдалося не тільки обіграти простір старовинного палаццо, а й спровокувати глядача на безпосередність відчуттів. Наскрізною темою проекту стає підсвідоме та його маленькі вади. Зокрема — фетишизм. Ексклюзивні черевички на роликах із рекламної вивіски — перший видимий знак. Звідки б ви не потрапили до будівлі — з причалу чи крізь маленький елегантний парк — опиняєтеся перед морем піску. Він повністю закриває підлогу першого поверху. І ваше взуття, хай на мить, перетворюється для вас на фетиш, як ті золочені черевички. Ви обов’язково замислитеся: піддавати його ризику чи зняти? Вперто шкандибати, пам’ятаючи про етикет, чи роззутися й тим відкинути умовність гарних манер? А якщо роззутися — куди подіти взуття?

На другому поверсі живуть інсталяції — наприклад, білої сукні, на яку полює пензлик із червоною фарбою. Саме живуть, бо їх інспіровані механічними конструкціями рухи подібні до жестів олюднених ляльок із моторошної казки доцифрової доби. Тим більше, що роздивитися ці об’єкти не легко, — гонорові зали палаццо затемнені. Хіба іноді непевним світлом спалахують різнокольорові лампочки, прилаштовані до аристократичних муранських люстр. Тоді зі стін на мить проступають парадні портрети колишніх мешканців палаццо.

А потім — знову темрява в супроводі дивних звуків музики, яка нагадує схлипи. Та ще шурхотять золочені ролики, в яких, наче привид, майже порожніми залами пересувається дівчина-модель. Ідеальна у своїй загадковості кімната жахів у стилі готичних романів. Про яку ви лише мріяли в дитинстві, коли й романів тих ще не читали. Цей атракціон не розчарував.

Костянтин Дорошенко, Тиждень (Киев)